Вадим РОГАЧ: "Самбисты всегда рады подарить позитив" Анастасия САПСАЙ: "Золото" чемпионата Европы - что-то нереальное!" Олексій ТРОФІМОВ: «Єдиноборства – фундамент патріотичного виховання» Лидия ВАЩЕНКО: "Победу принес коронный прием" Не просто побратими самбо - справжні рідні брати! Олександр АДЗЕЛЕНКО. «Друге дихання» від генерала для Одеського самбо Наталья СМАЛЬ: "В этот раз завоевать "золото" было морально сложнее" Братья Скрипали: "Забери ребенка с улицы" - инвестиция в будущее" Вадим РОГАЧ: "У такому форматі Кубок України відбувся вперше" Анастасия НОВИКОВА. Бронзовый дебют на взрослой Европе Світлана ЛИСЯНСЬКА. "Альпіністські" сходження на пік п'єдесталу Мария БУЙОК: "Люблю ходить на высоких каблуках и в платьях" Наталья СМАЛЬ: "Своему двухлетнему сыну показываю мир самбо" Вадим РОГАЧ: "Двух мнений быть не может: мастерское самбо - святое дело" Чемпионские слова двух Сергеев - Кривчача и Зверева Петро КАРАМАЛАК. Шановний Бакша - значить Учитель. Олександр НАУХАТЬКО: "Мій головний тренер - життя" Сергей ГРАБОВСКИЙ: "Жажда боя и характер у наших бойцов в крови" Размік ТОНОЯН: "Прийом зробив чисто і достроково здобув перемогу" Олена САЙКО: "Трохи засмучена, але рада й срібній медалі" Євген БОДНАРУК: "Наші самбістки - справжні українські жінки" Виктор САВИНОВ: "В Баку рассчитываю на каждого" Виктор ПИРОЖЕНКО. Тренер не должен ломать спортсмена Роман ШКОЛЬНИКОВ. Именно с него началось украинское самбо Константин НАКЕЛЬСКИЙ. Первый украинский чемпион СССР Тетяна ЧОРНА. Чарівна чемпіонка, яка приборкала тайфун Борис СОТНИК. Все началось с подарка брата - книги приемов самбо Ярослав ВОЛОЩУК. Тренер милостью божьей Анатолій БОНДАРЄВ: "Скільки волі, стільки й людини" Марсель ХАСАНОВ: "Нырнул в Каму, а выплыл в Днепре" Анатолий КАНТУР: "Дисциплина мировых стандартов" Сергей Елисеев: "Европа покажет себя на чемпионате мира в Японии" ЗУБЫ ВО РТУ ЛУЧШЕ, ЧЕМ НА ПОЛКЕ: как сохранить их целыми и невредимыми УРОВЕНЬ ПОНИМАНИЯ Взаимодействие тренера и спортивного врача САМБО - НА РАДИОВОЛНЕ "ПРОМЕНЯ" СПОРТИВНОГО СЕРДЦА СТУК... Главный "двигатель" требует особого отношения Светлана Яремка: "Очень хочется заработать на свое жилье" Марина Прищепа: "Однажды мне предложили выступать за Грецию" Впечатление от чемпионата мира Мысли возле тренировочного ковра Если серьезных травм не было, значит соревнования прошли хорошо
Интервью
Петро КАРАМАЛАК. Шановний Бакша - значить Учитель.
Дата публикации: 01.09.2015


Його їм'я - одне із найшанованіших в їсторії нашого самбо, та й боротьби загалом. Він - майстер спорту з самбо, дзюдо, класичної й вільної боротьби.

Про цього видатного спортсмена й наставника розповідає головний тренер збірної України Олександр Наухатько:

– З Петром Карамалаком нас пов’язує дуже давня, і за всі ці роки в ній не було навіть натяку на тріщинку. Вона витримала всі випробування. Навіть таке серйозне, як спільний побут. Справа в тому, що свого часу ми цілих півроку мешкали в одній – Петровій – квартирі. Це було після мого одруження. Власного житла у нас з Галиною не було, й Карамалак запропонував якийсь час пожити в нього, виділив нам окрему кімнату, а сам разом з домашніми (вчотирьох!) тулився в іншій. Я спочатку відмовлявся, але він умовив...
 
Дві сім’ї в одному в домі... Пам’ятаєте, в Маяковського: «Любовная лодка разбилась о быт»? Для дружби побутові чвари не менш небезпечні. А якщо ще додати, що невдовзі у нас з Галиною народилася дитина... Але наша з Петром дружба не те, що не розбилася, а стала ще міцнішою. За півроку між нами не виникло жодної серйозної суперечки, не кажучи вже про сварку. Завдяки, головним чином, Петровому вмінню з усіма ладити. Такою ж була і його дружина Лідія. Врівноважена, приємна молода жінка з прекрасною фігурою гімнастки-«художниці».
 
Мій вірний друг Петро Карамалак народився 2 вересня 1937 року в великому бессарабському селі Тараклія, що на Півдні Молдови, в сім’ї болгарського селянина Михайла Карамалака. Батько і четверо його братів – Петрових дядьків – завдяки своїй неабиякій фізичній силі славилися на всю округу. У болгар, як відомо, завжди було в пошані міряння силою, боротьба між чоловіками. У вихідні і в свята збиралися на так звані хоровиці – кілька сот людей, утворивши величезне коло, танцюють і співають. А ввечері, ближче до сутінок, починаються поєдинки. Прямо на землі. Правило просте: поборов трьох суперників – отримуєш в нагороду барана. Діти боролися також – для них нагородою був півень. Малий Петрусь Карамалак, бувало, приносив додому стількох півників, що навіть роздавали їх сусідам. Батьком ж з дядьками приганяли цілу отару баранів.
 
Коли розпочалася війна, стало не до забав. За тодішнім територіальним устроєм Тераклія належала до Румунії. Батька і його братів призвали до румунської армії й відправили на Східний фронт. Але воювати їм фактично не довелося – потрапили в полон радянських військ. Опинилися в російській глибинці, відновлювали Магнітку. Після війни батько повернувся в рідні краї, а Петрові дядьки залишилися в Росії.
 
1945-й рік для Молдови був не менш страшним, ніж попередні воєнні. Від голоду вимерла добра половина селян. Михайлу Карамалаку врятувати дітей – двох синів і трьох доньок – допомогла винахідливість і життєва метикуватість. З макухи й кропиви варили юшку, їли сушене виноградне листя, і це хоча б якось підтримувало сили. Через роки Петро з великою вдячністю згадував, що зробив для нього батько.
 
Наступні роки були не менш складними. На нещодавно приєднаних до СРСР територіях розпочалася колективізація. В новоствореному Таракліїському районі однією з перших її жертв став Петрів дідусь. Той добре знав російську мову й перекладав промови прийшлих агітаторів. Перекладаючи виступ на тему «все, що ваше, стане наше», Карамалак-старший мав необережність висловив власну думку: «Гадаю, колгосп нам поки що не треба». За це його депортували на далекий Алтай. Забігаючи вперед скажу, що повернутися старенькому на рідну землю допоможе його внук Петро, який не побоїться звернутися з клопотанням до Микити Хрущова. Це вже трапилося в 1956 році, коли Петро, котрий після школи за комсомольською путівкою поїхав на цілину, як один з найкращих механізаторів Алма-Атинської області був делегований на нараду в Москву. Там цілинників приймав сам Хрущов. Коли генсек запитав, чи є в когось проблеми, прохання, Петро випалив:
 
– Мій дід вже десять років на засланні. Він дуже хворий і старий. Невже йому не можна дожити свої літа в рідній Бессарабії?
 
Хрущов дав завдання своїм помічникам розібратися. Невдовзі дідусь повернувся в рідну Тараклію...   
 
Але пора вже поговорити про борцівську кар’єру нашого героя. Серйозно спортом Петро захопився, коли пішов у армію (це вже було після цілини). Служив в повітряних військах під Уманню. У вільні хвилини за власним бажанням вправлявся зі штангою і гирями. За рік додав 20 кг ваги – не жиру, а м’язів. Кость від природи широка, плечі розвернуті, груди колесом. Зріст теж немаленький – 182 см. Гренадер!
 
Згодом, коли ми тренувалися в одному залі, то всі хлопці в глибині душі по-доброму заздрили Петру. Мало того, що фігура ідеальних пропорцій, так і на лице немов Аполлон. «Тобі б, Петре, в кіно зніматися, а не вуха на килимі ламати», – казали ми йому...


 
Дебютним для нього змаганням був чемпіонат Київського військового округу з «класики». Спеціально він до нього не готувався, але примусили. Походив тиждень в Умані до залу. Головне, сказали йому, запам’ятай: «Не можна хватати суперника за ноги». Змагання проходили в Києві, в спортивному манежі Суворовського училища. Несподівано для всіх і для самого себе Петро виграв всі сутички. Хіба міг Василь Митрофанович Бровченко упустити такий талант? Залишив його на місячний тренувальний збір – разом з Богданом, Сердечновим, Васильєвим...
 
Багато чого навчився в них Петро. Але треба було повертатися в військову частину. Приїхав і почув, що переводять до складу іншої дивізії, в Калинковичи Гомельської області. Вісім місяців літав стрілком-радистом в екіпажі командира ескадрильї. Суворою й небезпечною була його служба. Та без спорту він вже не міг. Бігав кроси, шукав спаринг-партнерів і боровся на саморобному, з тирси, килимі. Сам тренувався й інших хлопців навчав. Але справжнього килима не бачив добрих півроку. І тут оголошують, що найближчої неділі пройде першість району з «класики». До виступу Петра на цих змаганнях найкраще підходить вислів: «Прийшов, побачив, переміг».
 
Щоправда, Петро з частини в райцентр не йшов, а біг – 10 км, замість розминки... Потім був виступ на чемпіонаті Гомельської області. Він і там виграв «в одні ворота». Залишився на тренувальному зборі, а звідти – в Брест на молодіжний чемпіонат Білорусі. Там до «золота» трохи не дотягнув, програвши вирішальну сутичку набагато досвідченому спортсмену, – став третім... 
 
І знову його перевели – цього разу в Волочанськ під Харковом. Борцівської секції там не було, Петро тренувався зі штангою: жим – 125 кг, поштовх – 150. І це самоучкою, навмання. А якби з тренером? Те ж саме в легкій атлетиці: ядро штовхав на 14 метрів, непогано бігав, стрибав. Такий різнобічний спортсмен для військової частини – знахідка. Одного лише не вистачало – борцівського килима. Він йому навіть снився...
 
Як же зрадів мій майбутній друг, коли з’явилася можливість поїхати в Харків – на чемпіонат області з самбо. Тренер Георгій Коновець на ходу виклав ази нового для Петра єдиноборства, і той, вперше одягнувши самбістську куртку, всіх «суперників перекидав»...
 
Через якийсь час Петро знову потрапив до Києва – виступав на чемпіонаті армії. Тоді ж на нього звернув увагу Ярослав Волощук. «Після демобілізації приїжджай в Київ. Будеш у мене тренуватися, заодно до інституту поступиш», – сказав Ярослав Іванович.
 
– Спочатку з’їжджу додому, подивлюсь, що там. Потім вирішу, – відповів Петро.
 
 ... Повернувшись на батьківщину, Карамалак на прохання тренера Андрія Доги виступив на Кубку СРСР у складі збірної Молдавської РСР. На Кубку до нього знову підійшов Волощук:
 
– Ну що ти вирішив?

– Через місяць я у вас.
 
Так Петро Карамалак став киянином. Волощук влаштував його в «Динамо», де ми з Петром і познайомилися. Невдовзі він трохи ошелешив своїх батьків, повідомивши, що одружується з українською дівчиною: ті хотіли, щоб на своїй, болгарці. Але познайомившись з Лідою, полюбили її як рідну доньку.
 
Що цікаво, Волощук теж був не в захваті від раннього одруження Петра – побоювався, що сімейне життя заважатиме тренуванням. Але після весілля займався в залі той ще з більшою охотою. Красуня-дружина забезпечувала надійний тил, підтримувала в усьому... Впродовж десятиліття Карамалак був найсильнішим «напівтяжем» в Україні, не виходив з трійки призерів на всесоюзному динамівському килимі. Добре боровся як в стійці, так і лежачи. На чемпіонатах СРСР двічі вигравав «бронзу»...
 
Тренерську діяльність Петро теж розпочинав під турботливим поглядом Волощука. Саме Ярослав Іванович порадив його кандидатуру, коли до республіканського Спорткомітету прийшла телеграма: «В Монголії терміново потрібен тренер з самбо і дзюдо».
 
Про монгольський період в житті мого товариша можна писати окрему книгу. Робота в нього там була дуже цікава, але непроста. Все треба було розпочинати «з нуля»: ні килимів, ні екіпіровки. Та й майбутніх самбістів і дзюдоїстів ще треба було знайти. Петро відбирав їх в алімаках (тамтешніх районах), в турнірах з національної боротьби.
 
– Взагалі, національна боротьба для монголів – це майже як релігія, – згадував потім Петро. – Правила її прості і разом з тим дуже жорсткі. Сутички проводяться прямо на землі, точніше, на камінні й гравії. Можна застосовувати будь-які кидки, зачіпи, захвати, млини... Торкнувся землі хоч якоюсь частиною тіла – програв. Вагових категорій немає: проти 60-кілограмового борця може вийти... 150-кілограмовий. Особливий інтерес викликають змагання під час надома – всенародного свята. Уявіть-но, в турнірі змагаються 1024 атлети. На стадіоні одночасно борються до 50 пар. За олімпійською системою: програв – вилетів. Головний суддя змагань – прокурор республіки. І всі три дні за видовищем з ложі стадіону спостерігає все найвище керівництво країни. Трибуни, що вміщують 40 тисяч глядачів, заповнень вщент. Уболівальники з’їжджаються з усієї країни...
 
Петро Карамалак не був би собою, якби і сам не спробував поборотися «по-монгольськи». Хоча для цього довелося запитувати дозвіл радянського посла  (перемоги в тамтешніх турнірах оплачувалися, а це було «несумісно» з нашою мораллю). Хоча Петра, зрозуміло, цікавив не гонорар, а можливість спробувати себе в чомусь новому. А ще – бажання вивчити монгольський характер, щоб краще розуміти підопічних.
 
Завдання ж перед Карамалаком стояло надскладне: не просто створити збірну Монголії з дзюдо, а підготувати її до участі в Олімпіаді-72 в Мюнхені. Якими темпами і в яких екзотичних, як для європейців, умовах проходила підготовка – це окрема історія. Факт залишається фактом: в категорії до 63 кг Бакхаава Буедда посів друге місце. Причому, на думку майже всіх спеціалістів,  перемогти в фіналі борця з Японії йому завадило лише одне – необ’єктивність американського арбітра, японця за національністю.
 
Повернувшись з Мюнхена, Буедда (або, як його ще називали, Будда) отримав дома «Полярну зірку» Героя Монголії й неабияку матеріальну винагороду. А в 1973-му став чемпіоном світу з самбо, обігравши в фіналі нашого Миколу Козицького. Загалом на дебютній світовій першості з самбо монголи виграли сім нагород, поступившись в командному заліку лише збірній СРСР.
 
Керівництво Монголії нагородило Петра Каламалака медаллю «За трудову доблесть». А ще монголи хотіли присвоти йому звання «Заслужений тренер Монголії», але Спорткомітет СРСР без будь-якої аргументації не затвердив представлення монгольської сторони. Втім, Петро з цього приводу особливо не переймався:
 
– Для мене набагато важливішим було, що самі учні мене називали не інакше, як «Бакша» – тобто Вчитель. У місцевій спортивній літературі я теж фігурую під цим іменем – як засновник монгольської школи дзюдо та самбо.
 
Після повернення з Монголії Петро Михайлович не менш плідно працював на посаді тренера в «Динамо». Підготував не один десяток майстрів спорту. А ще – мав реноме одного з найкращих в Союзі арбітрів, судив на чемпіонатах Європи, світу. В дев’яності, коли дикий капіталізм добряче підмив будівлю спортивної системи й тисячі спеціалістів вимушені були або їхати на роботу за кордон, або приставати на будь-які, часом досить сумнівні, пропозиції від нових «хазяїв життя», Карамалак не зрадив моральним устоям, які всмоктав з молоком матері: «Не вкради, не обмани, живи своїм трудом». Купив під Києвом стареньку хату з землею й зайнявся тим, до чого був привчений змалку, –  власноруч вирощував овочі й фрукти. Викохав прекрасний сад – 200 фруктових дерев. Згодом на місці старої хати власноруч звів гарний будинок. Одним словом, виконав все, що має здійснити за життя справжній чоловік: посадив сад, збудував дім, виростив і сина, й доньку. Донька Наталія – відомий тренер з синхронного плавання. Син Тарас був призером України з самбо.


 
А ще – з усіх усюд йому шлють вітання учні, яких у нього сотні. Один з його монгольських підопічних на прізвище Енебши довгий час очолював національну федерацію самбо (і навіть був прем’єр-міністром країни). Зустрічаючись зі мною на чемпіонатах ФІАС, він завжди передавав привіт «Бакше Петру». 
 
Поделиться:
05.12.2015 17:44:47 Константин
Исправьте - в Харькове тренировал не Григорий Кановец, а Георгий Васильевич Коновец.
Оставить комментарий
Имя
Текст сообщения
Капча
=>